Демістифікація масових відкритих онлайн-курсів

Коли вперше масові онлайн-курси (або MOOCs) опинилися в центрі уваги в 2011 році, багато хто побачив в них рушійну силу, яка здатна зруйнувати підвалини традиційної вищої освіти за рахунок розширення доступу до освітніх джерел та зменшення вартості навчання. Існувала надія на те, що MOOCs – курси від престижних університетів, більшість з яких безкоштовна, а деякі з яких налічують сотні тисяч студентів, – дозволять здобути освіту будь-кому – від селянина з Туреччини до тінейджера, який не закінчив коледж в США.

Згідно з моделлю «Hype cycle», розробленою дослідницькою компанією «Gartner» для нових технологічних продуктів, онлайн-курси змінили свої позиції з «піку завищених очікувань» в 2012 році до «низини розчарування».

Є декілька причин для такого розчарування. По-перше, середньостатистичний студент масових онлайн-курсів – зовсім не селянин з Туреччини, що не має змоги отримати вищу освіту, а молодий американець, що працює повний день та має базову вищу освіту. Вісім з десяти студентів, які були слухачами курсів від Мічиганського та Пенсільванського університетів в 2012-2013 роках, вже мали певний освітньо-кваліфікаційний рівень. Така невідповідність між очікуваннями та реальністю найбільше прослідковувалась в країнах, у яких курси мали здійснити найбільший вплив на малоосвічене населення: близько 80% відсотків слухачів з Бразилії, Китаю, Індії, Росії та ПАР мали вищу освіту, тоді як в цілому за статистикою лише 5% населення цих країн мають певний освітньо-кваліфікаційний рівень. Дані репрезентують більше, ніж два десятки курсів, запропонованих Coursera – прибутковою організацією, що співпрацює з університетами та освітніми організаціями і є платформою для розміщення онлайн-курсів. Курси від МООСs-платформи edX, створеної за сприяння Гарвардського університету та Массачусетського технологічного інституту, мали подібний розподіл даних по студентам.

Друга проблема полягає в тому, що, коли масові онлайн-курси спробували замінили традиційні, дуже велика кількість студентів не змогла успішно їх закінчити. Широкого розголосу набув провал експерименту, що відбувся за підтримки губернатора Каліфорнії Джеррі Брауна в Державному університеті міста Сан-Хосе. Лише 25% студентів успішно пройшли один курс, а 50% – другий, що є напрочуд низьким показником у порівнянні із звичними (стаціонарними) університетськими курсами.

Ці онлайн-курси були надані платформою Udacity, співзасновнику якої, Себастьяну Труну, приписують популяризацію MOOCs, після того як в 2011 році в Стенфорді він відкрив курс, присвячений штучному інтелекту, на який записалися понад 160 тисяч студентів з 190 країн. Втім, зрештою Трун прийшов до висновку, що цільовою аудиторією його онлайн-курсу є цілеспрямовані кмітливі студенти, яких він, власне, і навчає у Стенфорді або такі як він випускники коледжів, що навчаються за книгами у бібліотеках.

“Онлайн-курси – це чудова річ для 5% найкращих студентів, але вона не підходить іншим 95%», – сказав мені Себастьян Трун після того, як восени минулого року він вирішив, що варто зосередити увагу компанії на професійному та корпоративному навчанні, а також запровадити стягнення плати за курси.

za_lashtunkamy

Майже всі масові онлайн-курси походять з провідних університетів світу. Їх викладацький склад звик до того, щоб навчати лише найкращих студентів і не може зрозуміти мотиви, академічні труднощі і проблеми з самодисципліною середньостатистичного студента.

Більш того, багато викладачів читають курси без відриву від основної роботи. Дві третини професорів, опитаних виданням «The Chronicle of Higher Education» у 2013 році, зазначили, що вони ніколи не викладали повністю онлайн-курс до того. Багато університетів створили свої онлайн-курси піддавшись початковому ажіотажу, а тому часто обирали відомих професорів або тих, хто погоджувався викладати на волонтерських засадах, а не шукали кращих лекторів, пристосованих для онлайн-середовища. В свою чергу, студент, який вже має освітній ступінь, має набагато більше шансів пройти такий курс, особливо той, що надає складний матеріал.

Найбільш пристосований до онлайн-формату професор може викладати свою дисципліну в пересічному коледжі. «Чи ми можемо пройти повз гарного викладача з невеликого коледжу? Звичайно», – говорить Дафна Коллер, одна із засновниць Coursera. «Ми не завжди маємо можливість співпрацювати з професорами, які не пов’язані з великими освітніми закладами».

Coursera та edX, дві основні платформи-постачальниці онлайн-курсів, по суті, є очільниками американської вищої онлайн-освіти, які відтворюють у віртуальному вимірі ієрархічну систему визначену рейтингами офлайнових університетів. Провідні коледжі отримали свої місця в цьому рейтингу в основному за рахунок залучення найрозумніших студентів та чимале фінансування науково-дослідницьких центрів і викладацького складу. Жодну з цих ознак, що дійсно мають значення для студентів, не можна приписати Coursera та edX.
Багато освітян дотримуються думки, що, якщо оцінювати онлайн-курси за такими ж показниками, які застосовуються і для оцінки традиційної вищої освіти (престиж, відсоток тих, хто завершив навчання), MOOCs не виправдали первісних сподівань.

Але ці показники залишають поза увагою те, як онлайн-курси використовуються зараз. Студенти можуть зареєструватися на стількох курсах, скільки вони захочуть, без ризику для їх фінансового становища. Дехто захоче прослухати конкретну лекцію або ж підготувати бізнес-план для інвесторів, чи, можливо, дізнатись, як зробити «гарячу» презентацію на завтрашній день.

Назвіть це «вчасною освітою». Ці студенти не планували закінчити курс і вони не втратять нічого, якщо вирішать не продовжувати навчання. Онлайн-курси забезпечують поступове, «порційне» здобуття знань, що залежить від обраного студентами темпу.

У якості прикладу візьмемо Лео Кокрейна, який вже має ступінь бакалавра, але обрав безкоштовний онлайн-курс від Бізнес-школи Дарден університету Вірджинії аби зрозуміти як розвинути свій стартап у галузі очищення повітря. Курс ідеально підходив для обмеженого в часі підприємця. У нього не було достатньої мотивації та коштів аби вчитись у традиційному ВНЗ чи навіть почати слухати старомодні онлайн-курси з їх жорсткими дедлайнами для прослуховування лекцій та виконання завдань.

З MOOCs він міг дивитися відео-лекції на iPhone під час занять на біговій доріжці і, переглядаючи зміст, вибирати те, що йому необхідно було вивчити. Онлайн-курси дозволяють студентам контролювати навчальний процес і обирати обсяг роботи у будь-який час і в залежності від бажання – що і є однією з причин низького показника повного прослуховування курсів (приблизно один з десяти завершує курс).

Компанії, які отримали популярність завдяки онлайн-курсам, мріяли (і досі мріють) про надання широкому загалу доступу до престижної освіти та зменшення обсягів навчання у офлайнових класах. Але оптимальний для онлайн-курсів стан речей є набагато менш надихаючим і переконливим. Курси стали важливим доповненням до навчання в класі та засобом, що використовують для професійного розвитку.

Вони є інструментом того, що Джордж Сіменс, який викладав перший онлайн-курс у Канаді в 2008 році, називає “тіньовою економікою освіти», яка функціонує паралельно з формальною освітою так само, як додаткові матеріали допомагають при засвоєнні знань.

В цьому полягає історія успіху масових онлайн-курсів – вони проходять свій шлях (у термінах «Hype cycle») від «піку завищених очікувань» до «низини розчарувань» аби поступово перейти в фазу «плато продуктивності».

Оригінал – “Demystifying the MOOC“, The New York Times. Автор – Jeffrey j. Selingo. Переклав – Володимир Волченко.